Про музику, танці та дещо інше… - Новини - АртВертеп - Найбільший on-line центр сучасної культури України

Автори / АртПоле / Про музику, танці та дещо інше…

Усі гурти за стильовими ознаками їх творчості умовно поділили на три напрями: нова сцена, джаз та фолк. І це, треба зазначити, виглядало дуже доречно, адже колективи приїхали зовсім різні.

Отже, день перший. Здавалось б, несумісні акустика і хіп-хоп, психоделія та альтернатива, язичницька мелодика та експериментальна електронщина гармонічно об’єдналися в єдине феєричне шоу під назвою «Нова сцена».

Високою професійністю вразив глядачів «Оркестр Янки Козир» — справді ексклюзивна для України формація. Їх стиль, за власним визначенням, зібрав краще з готики, фолку, класики та року, пофарбувався радістю та втілився в театралізованому арт-шоу. Від себе можу додати, що гурт виглядав відверто епатажно, оригінально та ново. Музиканти створили справжню феєрію: сильний жіночий та чоловічий вокали, несподівана віолончель, яскраві костюми та енергійне дійство. Манеру виконання можна було б назвати авангардною, якби не цілком етнічне начало, що забезпечило потужний потік української підсвідомості, дбайливо вплетений в музичне мереживо. Повністю сформоване елітарне мистецтво, в якому, однак, завжди залишається місце для експерименту.

Український гурт «Хо!» запропонував глядачам чистий акустичний саунд, прикрашений гучним акордеоном та ніжною флейтою. Здивувала незвичайна для українського етносу мелодика: здавалося, що її корені молдовські, а місцями — індійські, і вже потім — національні. Але публіка таку музику сприйняла цілком позитивно і танцювала не менше, ніж під традиційний український фолк.

На жаль, деякі команди трішечки не вписувалися в колекцію фестивалю. Мається на увазі експериментальний електронний проект з Донецька «That Black» та хіп-хоперів з Тернополя «Zsuf».

«That Black» — дійсно, експериментальна, але надто синтетична музика створена за допомогою декількох надзвичайних приладів, винахід головного з яких автор проекту приписує собі. До психоделічно-розпливчастої музики додали блідий аматорський вокал (який, взагалі-то, і вокалом назвати важко) в живому виконанні та декілька синтезованих вокалів тієї ж самої співачки. Автор проекту керував своєю «чудовою» (за власним визначенням) машиною, був ді-джеєм, сем-плером та грав на електрогітарі, який, на жаль, використовувався більше для пафосу, ніж для створення музики.

Гурт «Zsuf» запам’ятався глядачам лише двома речами: незрозумілими вигуками та шахтарськими ліхтариками. Виглядало оригінально, але чомусь не слухалося. Не поліпшив ситуацію ані яскравий промоушен ведучого, ані потужна підтримка рідних тернопільських фанів. А музиканти, здається, не усвідомлювали свого маргінального становища на етнічному фестивалі: «хіп-хопери не соромляться казати «Yo», прославляючи автентичну гуцульську культуру».

Справжнім хедлайнером (якби концепція фестивалю передбачала хедлайнерство як таке) першого дня зміг би стати Гурт Мандрівних Дяків «Вертеп» з Дніпропетровська. Музиканти порадували якісним виконанням, а також цікавою добіркою пісень (купальська програма). Чим зацікавив цей гурт? По-перше, стилем: традиційний народний мелос гармонічно поєднано з класичною рок-обробкою. Саме така концепція є найбільш вдалою для популяризації етнічної музики, для виховання в масовому слухачеві любові до національного та вміння правильно його сприймати. По-друге, звуком, якісний, чистий, майже акустичний саунд, збагачений численними перкусіями, прикрашений звучанням традиційних народних інструментів (найяскравіший — язичницький дощовик), що доповнювали національний колорит гурту. Добра ритм-секція та етнічна ритмо-мелодіка пісень завели публіку вже з intro. По-третє, текстами: сюжети пісень суто українські, обрядові, деякі язичницькі. В них — дух народного свята, присмак вітру, запах степу. Вони здатні збудити найкращі почуття, глибоко сховані в серці кожного. По-четверте, вмілою сценографією (власне, не в класичному розумінні — відпрацьовані танці, вимушені рухи): музиканти «живуть» на сцені, а тому все, що вони роблять під час виконання пісень виглядає дуже гармонійно. Цьому сприяють вдалі костюми (поєднання звичайного одягу з вишиванками), які сповненні національним колоритом, але не перебільшують ( тобто, без «шароварщини» :)). По-п’яте, позитивним драйвом, що створює не тільки музика, а й енергетика, якою сповнені ці люди, яку вони щиро віддають слухачеві.

Враження від першого дня були б неповними без розповіді про гурт «Вій» (до речі, у 1995, визнаний «кращим альтернативним гуртом України»). Досить цікавий колектив, уявіть психоделічну музику в поєднанні з ритмами та мелодикою язичництва, яскраво-вираженою поганською символікою та акустичною похмурістю. Додайте потужну ритм-секцію, збагачену тамтамами, шейкерами, тамбурином. Не забувайте про поєднання глибокої віолончелі, тендітною флейти, гучного тромбону, суворого гобою та ніжної ліри. І, нарешті, родзинка — аудіо записи шумів природи. Отримуємо не виступ, а містичне дійство, здатне повернути до коренів навіть найурбанізованішу людину.

День другий — джазова сцена. Тобто, етноджазова. Але, звичайно, не вийшло так, як шанували, бо не джазом єдиним… :)

Яскраво виглядав етноджазовий колектив з Молдови «Тригон». Все-таки скрипка — королева оркестру (і хай хто-небудь спробує довести інше!)! Отже, скрипка була просто віртуозною (ламані ритми, багатоголосся, численні форшлаги та інші прикраси, характерні лише для фрі-джазу). Музиканти грамотно поєднали джазову та народну ритміку, український та молдавський мелос. Пікантно прозвучала композиція на тему карпатський звуків? Необроблений живий bitbox на тлі скрипкового піцикато… Вражаюче! І знову скрипка — експериментальна, починаючи від суто народних мелодій та закінчуючи ледве вловимими людським вухом звуками (поскрипування, деякі верески, по… ну, я не знаю таких слів), що перемежали безкінечні гліссандо.

Цього року (до речі, як і минулого) в Шешорах була не тільки музика, а й театр. Хто привіз? Центр сучасного мистецтва «Дах». Це була музично-пантомімічна вистава вуличного театру «Ричард ІІІ» (казали, що з Шекспіру, але насправді, мало там від нього лишилося): яскраві костюми, маски, сценографія (тепер вже справжня, постановочна) і море символіки (а також вогонь, сокири, ну кому, все, як треба). Дійство відбувалося під супровід етно-хаус гурту «Даха-Браха». Не хочу повторюватись, але це теж звучало оригінально, і, взагалі, суперово. У цієї музики лише три складові: ритм-секція (великий барабан, африканські барабани, бонги і ще якісь штуки, схожі на барабани, але назви не знаю, і у кожного своя барабанна мелодія); вокал (такий по-справжньому народний, глибокий грудний, багатоголосний, з численними вигуками, підсилюючими ритміку) та шаманізм (це коли дихання затримується та мурашки з’являються). Так, забула про віолончель. Вона в них використовується для нагнітання атмосфери, надає трагізму. Дисонансна така…

І, звичайно, «Гайдамаки», без яких не обійтися на такому святі. У них дуже примхливий стиль — «Karpaten SKA». За власним визначенням — це гармонійне поєднання української автентики та різноманітних roots-впливів (від ямайського SKA до циганської мелодики). Насправді, цим не обмежується. «Гайдамаки» — це альтернатива з помітним впливом українського мелосу, independent, post-punk і навіть funk та reggae. Це музика є експериментальною за своєю природою. В ній — пошук нового звучання, інтелектуальна напруга, філософія, але не обійшлося і без позерства, напускного непрофесіоналізму. Інколи в ній проглядають White Stripes та ранній Stooges, а інколи — джазове начало (тут відлуння юнацьких блюз-рокових експериментів до появи в колективі Олександра Ярмоли). Взагалі, «Гайдамаки» — це яскраво та експресивно. Але як ще має виглядати команда, що першою з українських записалася на EMI?

Нарешті, день третій — фолкова сцена. Насправді цей день виглядав найбільш цільно, адже команди були майже одноплановими. Саме тут було де розгорнутися душі Етно-меломана! І навіть суровий критик Юлія Зінченко (учасниця гурту «СполохЪ»), яка сказала про третій день «автентика загубилася в жорсткому звучанні гітар і духових секцій», зраділа мабуть :). Дійсно, автентики третього дня було стільки, що її можна було їсти, пити, ну, і все таке. До речі, класно звучала болгарська мелодика після української, а потім — чеська, польська і знов українська. І все таке близьке, рідне… От де виявляються братські корені! Впевнена, що це відчула не тільки я, а і всі п’ять тисяч… ну, може, трішечки менше :).

Анастасія Рахманіна