Автори / Мова / Чекаючи на правопис
Українська мова довго перебувала під пильним наглядом режимів. Хто не чув про Емський указ чи у ближчі до нашого часу радянські постанови про зближення мов національних меншин, зокрема української з російською? То були часи, коли і царська Росія, і СРСР мовне питання асоціювали з ідеологічним і тримали його під контролем, бо мова означала — нація. Обставини давно змінилися, але українська мова не може позбутися привидів минулого, вийти за межі політики та, беземоційно трактуючи свою історію, думати про перспективу. Не в останню чергу через гарячий подих у потилицю з боку тієї ж російської мови, чиї права особливо палко виборюють перед кожними виборами. У мовних дискусіях досі чути ідеологію: для когось українська мова несе на собі тавро насильницької русифікації, а хтось стоїть насторожі, аби галичани вкупі з діаспорою не «опростачили» мову. Такий абсолютно ідеологічний відтінок мали головні аргументи учасників Великої правописної дискусії 1999–2000 років довкола «Українського правопису (Проект найновішої редакції)» за ред.
Підготовка нового правопису в
А як же реагували самі українці? Противники реформи лякали людей архаїчним «етером» і в розпалі «дискусії» ледве згадували, що проект пропонував чимало прогресивних рішень. Свою думку мали і міністр освіти, і ЗМІ, і — завдяки останнім — усі небайдужі українці, які розкололись на два табори. Про спекулятивність та тенденційність дискусії було написано чимало. А проект, автором якого був О. Пономарів, мав і прихильників: видавництва та часописи «Критика», "Ї", «Сучасність»,
Абсолютно неконструктивний характер дискусії довкола проекту витіснив найголовнішу проблему: чинний правопис насправді містив багато суперечностей, окремі правила були недостатньо послідовно і системно виписані. Практики найбільше нарікали на заплутаність правил написання слів іншомовного походження (подвоєні і неподвоєні приголосні, відтворення дифтонгів au, ou, ei, написання и або і, різне застосування правил при написанні власних імен та загальних назв, що від них походять). Проект запропонував альтернативний погляд на ці питання, відмінний від правил чинного правопису. І хоча офіційно «Український правопис» не змінився, його авторитет серйозно був захитався.
Не всі поділяли страусину політику можновладців — відкласти правописні питання на невизначений термін. Реальною «реформою» зайнялися практики, видавці і перекладачі, яким доводиться щоденно вирішувати питання, поверхово викладені в «Українському правописі» зразка 1993 року. Вони самостійно обирають, яким про(є)ектом правопису користуватися. Деякі видавництва, відмовившись від офіційного правопису, критично поставилися і до пропозицій найновішого проекту, застосовуючи лише окремі з них. Тому вже за кілька років ми маємо численні варіанти написання слів: Фройд — Фрейд, Дерида — Дерріда — Деррида, Черчілль — Черчил — Черчилл — Черчиль, де Голь — де Голль — де Ґоль, Клінтон — Клинтон.
Так правопис перестав бути усталеною нормою: дискусія вийшла далеко за межі кабінетів мовознавців і загрожує розхитуванням навичок писемної мови. Наслідком такої правописної анархії буде повзуча неграмотність. За роки, що минули, потреба в усталеному — не просто новому! — правописі стала лише очевиднішою. Та ще гостріше стоїть питання, як гарантувати дотримання майбутнього правопису. Як унеможливити існування альтернативних правописів, що стало реалією перехідного етапу, який затягнувся до непристойності?
В Українській національній комісії з питань правопису традиційний погляд на цю проблему. «Ви розумієте, правопис — це мовна Конституція, — наголошує секретар комісії Лариса Шевченко. — Орієнтуватися треба на затверджений правопис, а ті, хто цього не робить, — порушують норми». Однак часи, коли мовної конституції неухильно дотримувалися всі без винятку, назавжди минули. Не в останню чергу тому, що громадськість не довіряє Правописній комісії — хоча б тому, що останнім часом нічого не знає про її роботу. У 2002 році постановою Кабінету міністрів зі складу комісії вивели мовознавців, авторів проекту і представників діаспори. Нова комісія під керівництвом І. Кураса та В. Кременя розпочала роботу над своїм проектом правопису в атмосфері таємничості, оскільки провал попереднього варіанта швиденько списали на «супротив громадськості» і зробили належні висновки. У серпні 2004 року Володимир Широков, член Правописної комісії, зауважив в інтерв’ю «ДТ», що роботу над проектом завершили. Відтоді минуло вже півтора року, але досі ні про зміст, ні про майбутнє правопису нічого не чути. Прагнучи з’ясувати, на якому етапі робота над проектом, ми звернулися до секретаря Правописної комісії Л. Шевченко. Вона відмовила в інтерв’ю «ДТ», пояснивши свою відмову колегіальним рішенням комісії не провокувати громадського обговорення. Так громадянське суспільство закінчується там, де починається мовне питання.
Що стоїть за небажанням Правописної комісії вести роботу прозоро й відкрито? Чи тільки страх перед політично заангажованими невігласами? Член Правописної комісії Катерина Городенська, доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту української мови НАН України, розповідає, що останній раз комісія збиралася на засідання 19 грудня 2003 року. В присутності 19 членів із 44 (за відсутності кворуму) керівництво комісії намагалося «протягнути» проект правопису, підготовлений за редакцією В. Русанівського, що ґрунтувався на правописі 1993 року, а подекуди відновлював норми «Українського правопису» 1960 року. Оскільки кворуму не було, то відсутнім членам Правописної комісії було запропоновано проголосувати «заочно» — висловити свою позицію в писемній формі, тобто
То, може, Правописна комісія просто не має що розказати про діяльність, яку ніхто не веде вже понад два роки? Ні, щось вони роблять: принаймні щороку виходять стереотипні видання «Українського правопису» зі змінами і доповненнями до норм 1993 року, а також супутні нормативні словники. Якщо хтось вирішить звернутися до комісії за консультацією, то йому обіцяють надати письмову відповідь. Але чи це завдання було покладено на Правописну комісію при її створенні?
Загалом є підстави вважати, що проект В. Русанівського теж провалився. І це не дивно. Адже серед мовознавців та інших фахівців, залучених до роботи Правописної комісії, сформувалося дві «партії». Одна наполягає, що не треба чіпати правопис, він і так добрий, а зміни негативно вплинуть на тих, хто активно вивчає мову. Та й дорого (фінансово) це все обійдеться молодій державі. Інша «партія» наполягає, що зміни потрібні: відповідно до питомо українських традицій, слід впорядкувати правопис, жодним чином не архаїзуючи мову. Це точка зору прихильників правил, виписаних у скрипниківці. Ця друга «партія» не дійшла згоди між собою стосовно одного: зміни слід запроваджувати поступово чи доведеться піти на одноразову, шокову зміну правописних норм.
Обидві «партії» мали нагоду підготувати і запропонувати свій варіант правопису. Обидві зазнали поразки. Отже, треба шукати третього? «Цілком очевидно, що Правописна комісія, затверджена у 2002 році, намагається всіляко зволікати із прийняттям нового „Українського правопису“, — вважає К.Городенська. Вихід із ситуації вбачаємо в одному — на найвищому державному рівні слід прийняти рішення про створення нової комісії, до якої увійдуть представники всіх зацікавлених сторін (ідеться передусім про мовознавців), і підпорядкувати її безпосередньо Кабінету міністрів. Тоді можна розраховувати, що нова комісія буде професійною, представницькою й орієнтуватиметься на консенсус». Та чи це справедливо (чи продуктивно) ототожнювати питання мови з питанням влади?
У 2000 році, коли правописна дискусія була саме у розпалі, Ю. Андрухович дещо спекулятивно, об’єднував питання зміни правопису зі зміною влади. Тоді здавалося, що якби при владі були «справжні українці», то проект О. Пономарева мав би більші шанси на успіх. Навесні 2005 року, натхнені перемогою помаранчевого руху, прагнучи привернути увагу нового керівництва держави до питання реформи правопису, учасники проекту «Лабораторія наукового перекладу» зініціювали звернення до М. Томенка,
Пан Томенко не підтримав ідею активізувати роботу Правописної комісії, про що він повідомив під час
Отже, зі зміною влади ситуація з правописом не змінилася. Що, попри втрачені надії на «вольове рішення» влади має позитивний зміст: якщо правопис не цікавить владу, можливо, він поступово втрачає ідеологічне звучання. Отже, коли потенціал Правописної комісії, в якій мало фахових мовознавців, повністю вичерпав себе, відроджується надія на суто філологічну розмову, позбавлену ідеологічного надриву. Адже від правопису сьогодні чекають не історичного реваншу, а чітких та зрозумілих правил. Практики мови — викладачі, перекладачі, редактори, котрі «глибоко зацікавлені проблемами української мови», — потроху втомлюються від необхідності виявляти творчість там, де має панувати строга дисципліна і пошана до «мовної конституції».
А поки державні структури, покликані унормовувати мову, вправляються в конспірології, практики намагаються домовитися про якісь норми хоча б у своєму «вузькому колі». В рамках проекту «Лабораторія наукового перекладу» було започатковано процес унормування найбільш проблемного питання правопису: написання слів іншомовного походження. Може, саме завдяки таким ініціативам, у середовищі фахових мовознавців, професіоналів та практиків, а не функціонерів і почнеться дискусія та буде досягнуто консенсусу в цих питаннях?
Консенсус вкрай необхідний хоча б з огляду на те, щоб майбутня мовна конституція не була такою ж декларативною й необов’язковою до виконання, як чинний правопис. А дискусія мовознавців і практиків потрібна, щоб пропозиції були максимально зорієнтованими на практику сучасної української мови, а не диктувалися бажанням нівелювати зміни, запроваджені «сталінським» правописом. Як писав М. Рябчук, не ставимо ж ми питання про ревізію «сталінських» кордонів! Давайте краще наведемо лад в тих, що є, думаючи про майбутнє покоління, розвиток мови та необхідність дотримання єдиної норми. Якщо ж мовознавцям не вдасться вирішити питання в професійному середовищі, то є всі шанси, що політики їм радо допоможуть, підхопивши звичні популістські гасла про русифікацію і українізацію.
Андрій Кулаков, координатор проекту «Лабораторія наукового перекладу»:
— Минулого року з ініціативи самих видавництв, з якими ми працюємо, а це — «Основи», «Літопис», «Критика», «Всесвіт», «Юніверс», «К.І.С.» — ми провели кілька семінарів, присвячених правилам відтворення чужомовних власних назв українською мовою. Окремі обговорення були присвячені германським, романським і слов’янським мовам. Ми зібрали провідних мовознавців — представників Інституту української мови НАН України та Інституту мовознавства ім. О.Потебні НАН України, інших наукових та освітніх інституцій, а також перекладачів. Від початку було зрозуміло, що спільної думки не вдасться дійти відразу, але важливим було бажання видавництв виробити єдину норму, позбутися нарешті правописного хаосу. Отже, згоди поки що не дійшли, але під час дискусії були розглянуті усі наявні підходи до транслітерації.
Цього року маємо намір продовжити роботу, сподіваємося, що фонд «Відродження» фінансово підтримає нашу ініціативу. Коли консенсусу з приводу правил транслітерації буде досягнуто, учасники семінару підготують меморандум, який підпишуть видавництва — партнери нашого проекту. Усі вони дотримуватимуться тих правил, які будуть спільно вироблені. Ми підготуємо звернення до інших установ та видавництв із закликом приєднатися до цього меморандуму.
Наталя Партач, «Дзеркало тижня»
Додав Art-Vertep 15 березня 2006
Про автора
Мовні питання та мовознавство.
Особисто я вважаю, що патетично говорити про розхитування навичок писемної мови – перебільшення. Безсумнівно, усі офіційні установи повинні використовувати один правопис, а для того. Але в школі, чи хоча б у спеціалізованих вузах, говорити про тенденції, ґенезу оцих спірних явищ. Що ж стосується різних митців, ніхто їм не заборонить писати так, як вважають за потрібне. В одному з інтерв’ю Дереша запитали, мовляв, “чому ви називаєте себе письменником і говорите із західним акцентом”? На що Любко відповів: - Тому, що це мОя (із наголосом на О) мова, я нею говОрю... А що Комісія працює цілком таємно, це правда. Якось я зацікавилась була її роботою та спробувала пошукати в Інесі якісь матеріали про це – фіг вам! Знайшла опублікований в пресі наїзд якогось мовознавця на правопис Русанівського і відповідь останнього. Якісь уривки мовознавчих думок, з яких я зробила висновок, що протистояння в тій Комісії є, але хто-що-про-що?! З відповіді Русанівського та його підручників, що ми по них в універі вчилися, висновок один – він, може, й розумний дядько, але пліснявою від нього вже тхне... Щось на зразок “не трогайте святиню!”